Це був простір, де кожна з учасниць могла дозволити собі відчути те, що щодня доводиться ховати всередині, — біль, виснаження, віру, надію, страх і любов.
Цей ретрит пройшов у трьох важливих етапах, які ми проживали разом із психологами центру Adamantei
Етап втечі
Перші дні були наповнені відчуттям внутрішнього бігу.
Бажанням щось робити, кудись іти, заповнити тишу і пустку, яка живе всередині кожної жінки, що чекає на звістку про найдорожчу людину.
Це був час, коли серце шепоче: «Тільки не зупиняйся — бо стане боляче».
2. Етап зупинки
Поступово у безпечному середовищі, серед людей, які розуміють без слів, з’явилося місце для паузи.
Для глибокого видиху.
Для того, щоб вперше за довгий час відчути себе — не поруч із втратою, не поруч із тривогою, а в тілі, тут і тепер.
Жінки говорили, що зупинка — це було найстрашніше, але й найбільш визвольне.
3. Етап усвідомлення та відповідей
На завершальному етапі прийшло те, заради чого ми зібралися.
Усвідомлення.
Тихе, обережне, але справжнє.
Усвідомлення того, що відповідь на головні питання — «як жити далі?», «де брати сили?», «як навчитися чекати і не зникати разом з болем?» — народжується всередині.
Усвідомлення, що спільнота і підтримка — це не розкіш, а необхідність.
Усвідомлення, що жити далі — не означає зраджувати. Це означає берегти пам’ять і берегти себе.
Ці шість днів стали часом втечі, зупинки, прийняття та внутрішніх відповідей.
Часом, коли жінки дозволили собі бути вразливими, сильними, живими.
Часом, коли тінь втрати зустрілася зі світлом надії.
Ми вдячні кожній учасниці за довіру.
І вдячні Богу за можливість служити тим, хто сьогодні несе найбільший тягар — невідомість.
